«Рай земной, к сожаленью, под землей». Віталій Михайлович, котрий  називає сам себе натуральним світським бомжем, написав цей постулат великими буквами на сходах, що ведуть вниз. На відміну від переважної більшості людей, 51-літній Віталій Городчанин, житель села Івашки, що  знаходиться в кількох кілометрах від Полтави, у своє житло не піднімається  сходами, а саме опускається ними. На цілих три метри вглиб. «Зробив льох для овочів і фруктів, а виявилося, що сам я — овоч і фрукт», — жартує чоловік.

Через телевізор, що установлений у куті нар, хазяїнові доводиться спати по діагоналі
Тут він живе. Ось уже три роки. Його комірка без єдиного вікна, має  ширину 1,8 метра й довжину — 3. Просто дивно, як тут усе вміщається. З одного боку — пічка з грубою, поруч з якою невелика ніша для дров і всякого домашнього начиння, з іншого боку — дерев'яні нари, над якими прив'язана мотузка, що служить гардеробом. Посередині між ними — умивальник і обідній стіл. На все господарство — дві чарки, пара тарілок і стільки ж ложок. «Виделки – то вже занадто», — вважає Віталій Михайлович. Зате його матрац застелений білим простирадлом, а його одяг завжди пахне свіжістю — кожні два-три дні хазяїн «халабуди» влаштовує собі банно-пральні дні. Від прального порошку аж шкіра на руках щемить. 
Старий чорно-білий телевізор ніде не поміщався, тому  він умудрився пристосувати його на нарах. Правда, спати тепер доводиться  по діагоналі — голова впирається в стінку, а ноги звисають. Цілий рік взагалі жив при свічках. І доти, поки не провів під землю телевізійний кабель, його мобільний телефон дзвонив тільки нагорі. Та й зараз бере сигнал  лише в певному місці підземелля.
Сходи у своє житло Віталій Городчанин використовує ще як  полиці для безлічі каструль і замість холодильника. Намагається всухом'ятку не харчуватися. Зварити суп, рагу «забацати», як він висловлюється,  яєчні насмажити — не проблема для чоловіка. Ось із борщем складніше. Ніколи з ним морочиться, тому рідко готує цю національну страву, досвіду не набрався. Сміється, що без сметани борщ його приготування їсти не рекомендується. Консервування теж не освоїв. Не чоловіча це справа, упевнений мій герой. Засолити помідори в бочці — це інше. Відер п'ятеро солоних томатів ще стоять у підвалі. 
Крім мінімуму всього необхідного, у помешканні Віталія Михайловича зберігається купа всякого заліза. Воно складене у дві акуратні купки й накрите гардинами. Інженерові-електронщику шкода викинути частотомір, генератор і безліч усяких інших пристосувань, які вже відслужили своє.
Але найголовніше — житло тепле й у ньому немає вологи. Це особлива гордість Робінзона (Віталію Михайловичу подобається це прізвисько, дане  друзями). Для циркуляції повітря він установив дві витяжні труби, а стелю ізолював від випарів пінопластом, обгорнутим товстою клейонкою. Приклеїв це до перекриття, потім обшив пластиком під колір дерева. Вийшло не тільки практично, але й красиво, по-сучасному.
На підлозі лежить шматок лінолеуму. Під ним — утеплювач, теж обгорнутий целофаном. Лінолеум прикриває дірку в підлозі, у яку під час дощів стікає вода. Пару разів, коли ще не було «водозбірника», хазяїна підземелля підтоплювало, от він і знайшов метод, як із цим боротися.
Стіни його спального куточка оббиті ковроліном (теж із целофановою прокладкою), побілені вапном, щоб «дихали».
— Навіть у двадцятиградусний мороз я сплю з відкритими дверима, — розповідає Віталій Михайлович. — Так видно, коли на вулиці почне світати. І свіжим повітрям приємно дихати. А тепло тут зберігається,  навіть якщо дві доби не топити.

«Будуватися я починав ще при «комунізмі»...»
Хтось може назвати Віталія Городчанина диваком. Так він і сам до своєї витівки — жити в погрібку — ставиться з гумором. Інакше, говорить, з глузду можна було б з'їхати.
 — Мені соромно, що я так живу. Це неправильно, так не повинно бути. Але так вийшло, — сором'язливо посміхаючись, продовжує Віталій Михайлович. — Хоча мені ця "нора" дійсно видається раєм після митарств, через які я пройшов. Адже, коли працював у позавідомчій охороні обласного управління міліції, доводилося днювати й ночувати на робочому місці. Зарплата була невелика, знімати квартиру було дорого. Тому, звільняючись із чергування, укладався спати прямо на стільці. Згодом, щоправда, мені вручили ордер на малосімейку. Я врізав у двері новий замок, але так і не зміг там жити. Взагалі місто не для мене, як я зрозумів пізніше, так само, як і робота в міліції. Одне слово,  не став там довго затримуватися — відніс генералові ордер і звільнився. Чув, якась жінка з бухгалтерії вселилася в ту квартиру... А я повернувся в Івашки, взяв тут земельну ділянку розміром 15 соток і почав будуватися.
Будується Городчанин уже дуже давно, ще з початку 90-х років минулого сторіччя. І весь цей час маявся по чужих кутах. Про свої стосунки з батьками не розповідає, і я не наполягаю. І так зрозуміло, що вони не склалися. У цьому ж селі проживають його рідні брат і сестра. Міг би до них перейти, не раз кликали. Більше того, у сестри пустує хата. Але ж він хоче власний дах над головою мати.
— Тоді можна буде й дружину приводити в дім. Негоже мужикові в приймах жити. А сюди яка нормальна жінка погодиться йти? — пояснює Віталій Михайлович, чому й досі холостякує.  
Але, схоже, господиня тут з'явиться не скоро. Те, який буде мати вигляд будинок, можна уявити поки що лише за картинкою, яку Віталію Городчанину намалював на планшеті його друг-архітектор. На ній безліч арок, колон, різних декорацій... Зрозуміло, що людина, в усьому оригінальна, будувати звичайний сільський будинок не могла.  Більше того, Віталій Михайлович вирішив робити все власними руками й тільки на власні заробітки. Від родичів і друзів приймає лише мінімальну допомогу. 
— Будуватися я починав ще при «комунізмі», коли діяв бартер, — посміхається Віталій Михайлович. — Лагодив людям телевізори, магнітофони, ігрові приставки, комп'ютери ще з 1996 року «клепав», робив електровудочки, які тоді ще не були під забороною, навіть підслуховуючі пристрої... А люди мені дякували, як могли. Той машину щебню привезе, інший — машину піску. Та й будівельні матеріали тоді коштували «копійки». Пам'ятаю, за три шестиметрові бетонні плити перекриття я віддав сто десять радянських рублів, а зараз одна коштує майже дві тисячі гривень.
Коли на будівництві нагромадилося досить усілякого добра, Віталій Городчанин задумався, як уберегти його від любителів легкої наживи. Спочатку планував поруч, у лісі, землянку вирити. А потім у голову прийшла ідея: адже можна обладнати «спостережний пункт» у підвалі, який давно вже був готовий. І до будматеріалів ближче, і проблема тимчасового житла вирішувалася одним махом.  На «будці» адресу фарбою написав: «Провулок Лісовий, 4». І свої ініціали поставив. А помічником собі в сторожі взяв старого сліпого дворняжку на  кличку Пірат. 

«Навіщо купувати півлітра горілки, якщо можна обійтися чверткою?»
— У кризу те, що треба! — знаходить позитивний момент у своїй ситуації Віталій Михайлович. — Усі мої комунальні витрати становлять 5-10 гривень на місяць, які плачу за світло. Від газових поставок з Росії я не залежу. Поруч ліс, можна й «дурними» дровами пічку топити. У будинку теж поставлю піч, а газ, якщо будуть гроші, підведу, щоб був. На випадок великих морозів.
— Не намагалися прискорити будівництво, взявши позичку в банку?
— Ніколи не мав справ з банками, і щасливий від цього. Зараз бачу, як люди, котрі оформили доларові кредити в банках, плачуть. Вони вже ні дорогих машин не хочуть, ні квартир.
— Можливо, ви ще й не заощаджуєте ні на чому?
— Навіщо заощаджувати? Потрібно просто жити. Життя занадто коротке, щоб відмовляти собі в задоволеннях. Але, я вважаю, в усьому повинна бути міра. Навіщо, скажімо, купувати півлітра горілки, якщо можна обійтися чекушкою?
Втім, Віталій Михайлович дозволяє собі випити лише зрідка, аби зняти втому. В основному він завжди зайнятий. Йому, інженерові-механікові за фахом, Бог дав золоті руки. А от легких грошей чоловік ніколи не мав. Один час відразу аж три роботи мав. Нині працює оператором автозаправної станції: доба через дві, на зарплату 700 гривень («Щоб не здохнути», — жартує мій співрозмовник). Пропонували у два рази більше, але тоді вільного часу практично не мав би. А для нього  головне — скоріше вибратися з «нори». Із середини квітня планує взагалі піти з АЗС і повністю присвятити себе завершенню будівництва.
— За моїм планом, до настання майбутньої зими я повинен зробити дах і обладнати свій робочий кабінет, — проводить для мене екскурсію ще порожньою «коробкою» Віталій Городчанин. — Тут з часом поставлю камін, тут — ванну, — показує. — А що буде на іншій площі, не знаю ще.
До речі, справжній підвал, де зберігаються запаси продуктів, хазяїн обладнав у своєму майбутньому робочому кабінеті, через стінку з тим, що служить йому житлом. Згодом, говорить, можна буде їх з'єднати, і, таким чином, не виходячи на вулицю, попадати з житлового приміщення в прибудований до будинку критий гараж, з якого зараз він опускається у свої «апартаменти». 
Поки ж майбутній гараж служить майстрові на всі руки складом для старих телевізорів. Їх тут, напевно, штук десять. Прийде час, і Віталій Михайлович розбере їх на... полички. Раніше на телевізори  пускали відмінне дерево, воно ще довго може служити.
—Живучи в підземеллі, проводжу експеримент з кактусом, — перехоплює  мій здивований погляд Віталій Городчанин. — Друг Юра подарував квітку на «новосілля». Як бачите, росте й розмножується. Тільки сильно вгору витягується й колір втрачає. Отже, роблю я власний висновок: якийсь негативний вплив мій спосіб життя має і на мій організм. Хоча я не засиджуюся тут, я постійно в русі, на свіжому повітрі. Навантаження такі даю собі, що іноді ні рук, ні ніг, ні спини не відчуваю. Ниють так, що спати вночі не можу. Але в мене є мета в житті, а, значить,  я у всьому цьому бачу сенс. Хочу залишити після себе добру пам'ять на землі. 

Фото автора.