Щоб зустрітися з Віталієм Скакуном, мені довелося пробратися підвальними лабіринтами драмтеатру до оркестрової ями — ішла саме друга дія вистави «Сорочинський ярмарок».
57-річний Віталій Михайлович, сидячи на своєму «троні» перед оркестром, диригував, а коли стихала музика, стежив за перебігом подій на сцені. 

І щиро сміявся з реплік артистів. Ми тихо перемовлялися з музикантами, і під кінець вистави я вже знала, що в маестро «бувають напади «зіркової» хвороби».  А ще — що «без оркестру він — ніхто. Як і оркестр — без нього».
— Це правда, диригент і оркестр — єдиний організм, — підтвердив і Віталій Михайлович. — У нас є зіграність, музиканти відчувають руку. І, до речі, не тільки мою. Ось приїжджав диригент з Іспанії, а перед цим з Італії — у них не було проблем з моїм оркестром.
Про диригентів чомусь не пишуть, сказав маестро далі. Часто читаєш: який, мовляв, чудовий оркестр, а про диригента — ні слова. Щоправда, якщо виконання слабке, дивуються: який недолугий диригент, а про оркестр — анічичирк.
Оркестрів у Віталія Скакуна два: один — театральний, інший — симфонічний. Останній — його гордість, мрія всього життя.
— Був час, — пригадує Віталій Михайлович, — коли я писав музику, мої пісні звучали. У мене не було свого оркестру, і я шукав вихід творчості. Коли ж з’явився оркестр, усе інше просто відпало. Так, я лише диригент провінційного оркестру. Хоч для мене це велика перемога. Бо я створив себе сам. 

«Іноді хочу заснути й не можу — у голові звучить симфонія»
— Так все-таки, Віталію Михайловичу, диригентом потрібно народитися чи можна ним стати?
— Безумовно, потрібен Божий дар. Бетховен, скажімо, диригуванню ніколи не вчився, а стояв перед оркестром. Що ж до мене, то я «штурмував» науку аж дев’ять років (закінчив дві консерваторії) і вважаю: учитися диригувати — це темна справа. Потрібні ще й характер, страшенна сила волі й працездатність. Я, скажімо, трудоголік. Ось бачите, у мене на столі стоси нот — усе це крутиться в роботі. І знаєте, музика іноді заважає спати. Хочу заснути, а в голові звучить симфонія. Це свята правда — я ніколи не відпочиваю. Бо творчість — це безкінечний процес, ти не можеш вийти з нього на перерву. Можу не сидіти біля партитури, але весь час виношувати якусь музичну тему. Бо мушу ввійти в неї, перш ніж стану перед оркестром. Михайло Пришвін свого часу дав геніальне визначення творчості: це — пристрасть, яка помирає у формі. Вдумайтеся: пристрасть, яка втілюється у форму, щоб народитися знову. Не було б пристрасті, нічого було б мені робити перед оркестром.
— Кажуть, на репетиції ви міняєте кілька мокрих сорочок.
— Усе — від психологічної напруги. На репетиціях викладаюся повністю. Мушу зізнатися, я дуже відповідальний. І амбіційний. А ще — знаю свої можливості. І якщо Бог дав тобі хист, це потрібно віддати людям. Бо це не наше. Людина в цьому не винна — просто Бог їй дав. Я дивлюся: така ж доля й у мого сина. Антону — 23 роки. Він — скрипаль, лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів, закінчив музичну академію в Києві. Йому запропонували вступити до аспірантури, та він сказав: хочу, мовляв, повчитися ще за кордоном. Поїхав до Швейцарії й вступив там до консерваторії. З моїм оркестром він переграв найкращу світову музику — Глазунова, Чайковського, Мендельсона, Брамса…
— А ще кажуть, що природа відпочиває на дітях.
— Нічого подібного. Думаю, син піде далі за мене. У нього чудовий слух, видатний талант і шалена працездатність. А ще, щоб відбулася особистість, потрібна амбіційність. Людині без амбіцій нічого робити в цьому світі.
— Ось ви говорите, що не в захопленні від тієї музики, яку граєте в театральній ямі.
— А вам сподобалося б, якби ви навчилися літати на «МІГ-29», а вас саджали б на «кукурудзяник»? На жаль, у театрі нерідко музика прикладна, ілюстративна. Інколи у мене й музикантів викликає посмішку музичний матеріал, який продукуємо в оркестровій ямі. Інша справа — коли виходимо на сцену й виконуємо музику Скорика, Рахманінова, Шостаковича, Дворжака. Оце справжнє! Це — космос…
— Нині всі більше грають в матеріальні ігри — зайняті добуванням грошей і того, що можна на них купити. Коротко кажучи, багатьом не до музики.
— При цьому на концертах симфонічного оркестру майже повні зали. А як слухають — ні на мить не спадає увага. Це правда, в усі часи людині хочеться з’їсти кращу ковбасу. Але, мабуть, вона так влаштована, що потребує ще чогось...

«Завдяки моєму оркестру в провінційному місті звучить краща світова музика»
— Ви виступали з оркестром і за кордоном.
— Це була моя ініціатива — ми об’їздили всю Італію. Хотілося кинути оркестр у свого роду екстремальну ситуацію. Виступати доводилося на малих сценах, іноді — просто неба. Під моєю орудою оркестр дав близько 20 концертів і разом з італійськими диригентами — 24. Було таке, що музиканти виходили на сцену після годинної репетиції й грали музику, яку до цього взагалі не чули. Та ось нещодавно до Полтави приїжджав диригент з Італії Алан Кук, і я йому сказав, що наступного разу погоджуся на виїзд тільки за умови, якщо будуть великі сцени, зали. Щоб ми могли показати справжній клас. На жаль, виступи українських оркестрів оцінюють дуже низько — 20 євро за добу, при цьому, скажімо, німецьким музикантам платять 200 євро, а якість виконання в нас ніскільки не гірша.
— А чому їхнім диригентам так хочеться стати перед нашим оркестром?
— Бачите, у них багато диригентів, а оркестрів мало. Тож перші платять гроші за те, аби тільки подиригувати.
— Але ж можна, як Віталій Скакун, переїхати в провінційне місто й створити «під себе» оркестр… І як вас приймали італійці?
— Вони — дуже музикальний народ. Скажімо, оголошуємо: «Россіні, увертюра «Семіраміда». У залі стоїть гул: «Семіраміда». Тобто цей твір їм відомий. Після концерту тиснули мені руку: «Маестро, компліменті», вели до бару й пригощали склянкою вина.
— До вашого приїзду Полтава також не мала свого симфонічного оркестру.
— 13 років пропрацював у оркестрі народних інструментів у Києві, мав там квартиру. А до Полтави переїхав, щоб створити тут свій симфонічний оркестр. Так склалося, що починати довелося з театрального оркестру. У ньому було тоді 10 чи 12 музикантів. Добився, щоб в оркестрі стало 28 штатних музикантів. Із цими 28 музикантами вперше піднялися з театральної ями на сцену й заграли серйозну музику. У нас мало хто вірив. Серед тих, хто все ж повірив, були Юрій Гунченко та його фірма «Елсіс». Сам талановитий інженер, Юрій небайдужий до музики. Він частково профінансував наш перший виступ (з тих пір він — мій палкий шанувальник). Я зібрав 45 музикантів, дали з ними перший концерт. Уявіть собі: у провінційному місті зазвучала краща світова музика. Після цього нас підтримав тодішній голова облдерж- адміністрації Микола Залудяк. Коли й ці гроші «з’їли», музиканти розійшлися. Так разів чотири через безгрошів’я оркестр припиняв своє існування. Мені знову й знову доводилося оббивати пороги різних інстанцій. Урешті-решт добився, щоб у музикантів була зарплата… Нині маємо постійного спонсора — Полтавський обласний філіал ВАТ «Райффайзен Банк Аваль». Однак тема створення симфонічного оркестру ще не закрита. Для того щоб поставити крапку, нам потрібно отримати статус незалежного оркестру. А ще хочу, щоб у ньому було близько 70 музикантів.
— Стосунки диригента й оркестру складаються непросто?
— Буває, і сварюся, і ображаю музикантів. Вони мене недолюблюють. Звісно, усі вони особистості, а я мушу їх зламати. Тут дивіться, який парадокс: людина закінчила консерваторію, вона вже зрілий музикант, а я вчу її, як грати на скрипці, не будучи сам скрипалем. У цієї людини є бачення музики, яку вона виконує, а я нав’язую їй своє. З іншого боку — намагаюся якнайточніше розшифрувати музику. І бачу: якщо вона розшифрована дуже точно й композитор ніби розмовляє з глядачами, у залі стоїть мертва тиша… Так, стосунки з оркестром — непрості. Але знаєте, якщо дружитиму з усіма — робота стане. Коли, скажімо, музикант відпрошується з репетиції, я його відпускаю. Отже, я не зовсім поганий? Але що стосується музики, то тут нікого «не відпускаю».
— А є у вас іще якісь пристрасті, окрім музики?
— Люблю риболовлю, природу, жінок…
— І як часто перебуваєте в стані закоханості?
— Увесь час. Це — колосальний стимул у творчості.